РЕАЛИСТ

Р

Як держава може покращити реабілітацію військових

Шлях пораненого до одужання зараз обтяжений різними проблемами. Система перевантажена, не вистачає фахівців і закладів лікування та реабілітації. У нас погано налагоджена комунікація між різними ланками.

Змінювати таку складну систему в умовах повномасштабної війни – ще той виклик. Однак успішна реабілітація військових – це і про обороноздатність країни, і гідну подяку за їхній вклад. Потрібна максимальна включеність влади та міждержавні програми. Минулого року у "Принципі" ми дослідили проблеми і потреби поранених військових і ветеранів. Коротко про них розповім у цьому матеріалі.

Що вже встигли зробити

Питання системи реабілітації в Україні не стояло на повній паузі. За останні кілька років створили та оновили нормативно-правові акти, розширили пакети програми медичних гарантій та збільшили вимоги до лікувальних закладів, які надають реабілітаційні послуги. В Україні відбудували декілька реабілітаційних закладів високого рівня. Запровадили програми навчання та донавчання лікарів ("центри досконалості"), обмін досвідом з міжнародними експертами.

Реклама:

Впровадили Міжнародну класифікацію функціонування для поступового переходу на біопсихосоціальну модель – це підхід оцінки фізіологічних обмежень та потреб, яку запровадили у багатьох розвинених країнах світу. Важливу роль у цих позитивних змінах відіграли міжнародні благодійні організації та український громадський сектор. Вони розвивають як окремі заклади, так і систему на національному рівні, наприклад, проєкт "Реабіліація травм війни в Україні".

Та, попри все перелічене вище, для поранених військових і ветеранів залишається ще багато проблем і барʼєрів у тому, щоб отримати якісну реабілітацію. Поговоримо про них:

Ускладнений маршрут пораненого

Зараз є незрозумілим механізм направлення поранених військових до лікарень та реабілітаційних закладів. І хоч маршрут евакуації пораненого має включати все необхідне для швидкого одужання, нерідко військовий із конкретною травмою потрапляє у заклад, де немає потрібної компетенції по його пораненню. В таких закладах немає навчених фахівців для цього типу травми, брак медперсоналу або відсутнє обладнання.

Часто пацієнт не знає, куди його розподіляють, і чому саме туди. Наші респонденти казали, що аби потрапити у лікарню за місцем проживання чи туди, де "краще" – треба мати особисті хороші зв’язки.

Через перевантаженість системи та погано налагоджену комунікацію між її ланками (військова частина – медрота – лікарня) шлях військового до комплексного лікування затягується. За словами опитаних, часто військовий потрапляє до "перевалочного" закладу, перебуває там від дня до тижня, може отримати якусь базову допомогу, а потім його перекидають кудись – ще й без пояснень.

За попередніми результатами ще одного дослідження, яке ми зараз проводимо, військові в середньому потрапляють в 4 заклади лікування та реабілітації. А деякі з них проходять навіть 7–10 закладів. Часто причиною цього є неуспішна реабілітація в попередньому. Через невчасне або нефахове лікування стан пораненого ускладнюється, і це може призвести до інвалідизації.

Важливо сказати про доступність послуг з реабілітації для військових. Заклад лікування чи реабілітації для них обирають переважно лікарі, а не вони самі, як це відбувається у цивільних. Якщо військовий отримав неякісну реабілітацію за таким "навʼязливим" маршрутом, і вирішив сам знайти собі заклад, то в нього виникають різні бюрократичні барʼєри. Наприклад, треба отримати через ВЛК відпустку у звʼязку з лікуванням, подати рапорт на військову частину про переведення в інший лікувальний заклад і чекати на результат розгляду. Інколи військового виписують без повного комплексу медичної допомоги та реабілітації, і тоді шлях долікування або реабілітації починається майже з самого початку евакуаційного маршруту.

Проблемним залишається також питання, коли військовий лікується і проходить реабілітацію за кордоном. Зазвичай це триває понад 12 місяців. За законом, після цього терміну військовий повинен повернутися в Україну, щоб пройти ВЛК (щоб подовжити свою відпустку для лікування). Розв’язати цю проблему ніби пропонує законопроєкт 10313 – попередня редакція передбачає зняття з обліку такого військового. Але ж залишиться питання визначення придатності для нього.

Брак вільних ліжок та навчених фахівців

Є ситуації, коли реабілітаційні відділення переповнені й поранених кладуть в інші відділення, де є вільні місця, хоча в документах це не вказують. А в такі відділення фахівці доходять ще рідше, тож про повноцінну реабілітацію важко говорити. Через недбалість і непрофесійність деяких медиків тяжкі лежачі поранені іноді не отримують належного лікування і догляду. Водночас є вільні стаціонарні місця в санаторно-курортних закладах. Але є питання до їхньої якості та комплексності реабілітації.

Тут ще важливо сказати, що військовий не може скористатись усіма можливостями реабілітації, які є в Україні. Багато вузькопрофільних спеціалістів з реабілітації та приватні заклади працюють тільки амбулаторно. Тоді як військові зобовʼязані перебувати лише в стаціонарі. Це дуже обмежує їхні можливості реабілітації й перенавантажує стаціонарні лікарні.

Близькі поранених залишаються з проблемами наодинці

Присутність реабілітолога в лікарні часто є формальністю. Респонденти одного з наших досліджень скаржилися, що з ними системно не працюють. Пацієнти та їхні родини перебувають в інформаційному вакуумі. Часто військові частини та лікарі не розповідають їм про можливості реабілітації. І тоді близькі поранених шукають інформацію в інтернеті, наприклад, про те, які вправи треба робити.

Спеціальний догляд, контроль за лікуванням, різні бюрократичні питання – дуже часто цю роль беруть на себе найближчі: дружини, батьки, діти. Вони переконані, що окрім них до пораненого нікому більше не буде діла. Деякі говорили про позитивний досвід приватних лікарень, але більшість родин не потягнуть ціну на їхні послуги.

Буває так, що у пораненого немає рідних, і тоді ним займаються санітари та медсестри. Але інколи через недостатню обізнаність або велику навантаженість вони не можуть надавати послуги якісно і своєчасно.

Військова частина не завжди залучена у процес

Часто військові частини навіть не знають, як направити пораненого на ВЛК, можуть "загубити" свого бійця під час евакуації або не контролюють, де він лікується. В нашому дослідженні деякі респонденти скаржилися на те, що військові частини не переймалися їхнім станом і не докладала зусиль для покращення. Повірте, для поранених усвідомлення того, що їхнє здоров’я нікому, крім них самих, не потрібне, є досить болісним. Їх обурює те, що доводиться навіть добиватися права на реабілітацію від керівництва.

Неякісна психологічна реабілітація

Деякі респонденти дослідження казали, що психолог в лікарнях оцінював їхній стан методом психологічного тесту. В нашому іншому дослідженні "Шлях пораненого: потреби, проблеми та бачення майбутнього" 33% опитаних вказали, що їм потрібна психологічна допомога. Якщо фізичну реабілітацію держава, хоч і не недосконало, але все ж забезпечує, то з психологічною – ситуація гірша. Військові відгукуються про таких психологів, як про "штатні одиниці", які є на папері, але які насправді не допомагають і довіри не викликають.

Є і позитивні моменти

Ми всі чули про патронатні служби, як, наприклад, бригади "Азов". На рівні військової частини там супроводжують своїх військових і ветеранів після отримання поранення. Їхні бійці мають можливість на ефективну реабілітацію, тож після якісного відновлення вони справді вмотивовані повертатися на поле бою.

В реабілітації поранених допомагає активне українське суспільство. Наприклад, волонтери БФ "Доступ" взялися за облаштування зручного простору в київському госпіталі, де раніше не було ні достатньо лав, ні питної води, ні можливості відксерити документи для поранених. Але подібні ініціативи мають вийти на системний рівень підтримки від держави.

Що держава може зробити вже зараз

  • Стандартизувати настанови та протоколи організації реабілітаційної системи відповідно до міжнародних підходів та з урахуванням найкращих практик. Це першочергова задача побудови якісної системи реабілітації в Україні.
  • Навчання, донавчання і перенавчання наших медичних фахівців з реабілітації має бути найвищим пріоритетом МОЗ та Міносвіти. Бо нестача фахівців є однією з найбільших проблем зараз. Це стосується і повної підготовки спеціалістів в медуніверситетах, і донавчання або перенавчання медичних фахівців за кордоном чи в Україні.
  • Забезпечити безперервне лікування та паралельну реабілітацію на будь-якому етапі отримання медичних послуг. Якщо не буде переривань у процесі відновлення, ефективність реабілітації істотно підвищиться. Це також зменшить потребу у повторних зверненнях, яке дуже ускладнене для чинних військових.
  • Важливо оптимізувати маршрут військового по закладах лікування і реабілітації. Потрібно глибоко дослідити спроможності лікувальних закладів. Деякі травми потребують одночасно і лікування, і реабілітації. Необхідно забезпечити скерування пацієнта в потрібний заклад, а не туди, де більше вільних ліжок. Цей механізм важливо розробити в першу чергу для лікарів, які долучені до евакуаційного маршруту, та медичних рот військових частин, які визначають, куди далі скеровувати пораненого. На кожній ланці маршруту евакуації має бути перелік доступних закладів, які спеціалізуються на травмі пораненого, та інформація про вільні ліжко-місця там.
  • Потрібно врегулювати отримання допоміжних засобів реабілітації, частину з яких зараз забезпечує Мінсоцполітики, а частину – самі лікувальні заклади. Нерідко допоміжними засобами реабілітації забезпечують волонтерські та громадські організації, які співпрацюють з реабілітаційним закладом.
  • Провести моніторинг реальної залученості психологів до мультидисциплінарних команд, які мають працювати з військовими. Зараз у вимогах до реабілітаційних пакетів програми медичних гарантій є такі фахівці, але опитані нами поранені кажуть, що психологів немає або, що вони є формально, але фактично не допомагають.

Масі Найєм, співзасновник ГО "Принцип", адвокат

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Wiki